А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
/570/ Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.
Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
„Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?“
Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.
„Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахаї,
Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
/580/ Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
(Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,
Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.
От, пам’ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських{259}.
Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
/590/ Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
Схили його берегів огорнули природною тінню.
От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю,
Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
„Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає, —
/600/ Гей, Аретусо, куди ти, куди?“ — перепитує хрипло.
Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною.
Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.
Вже й Орхомен{260} залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…
Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.
/610/ Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
Через долини, поля, через гори, лісами порослі.
Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.
Врешті, знемігшись: „Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога,
Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
/620/ Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!“
Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу
Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
Двічі він „Гей, Аретусо!“ — гукнув мені, — „гей, Аретусо!“
Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить
Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.
/630/ Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки
Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
Делія{261} землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери,
/640/ Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря“.
Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних
До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
До Тріптолема{262}. Частину насіння велить зуживати
На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.
Ось над Європою вже, над полями азійського краю
Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
/650/ Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
„Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий, —
Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
Й не суходолом ішов: мандрувати етером умію.
Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу“.
Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
/660/ В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський{263}
Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря“.
Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша{264}.
Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
Стали ще й лаятись, я їм на те: „Не навчила вас, бачу,
Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе“.
Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди{265},
/670/ Знову, меткі на язик, намагаються галас здійняти,
Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,
А вже за мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.
Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче».