Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
/130/ В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява{287}:
Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже
Випала кара тобі, — щоб майбутнім журитися вічно, —
Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».
А на відході ще й соком із зілля Гекати{288} на неї
/140/ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті.
Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
Знала Арахну й Ніоба{289} колись, за свого дівування,
Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі{290}.
/150/ Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом{291},
Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми,
Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!
/160/ Славте Латону й тих двох{292}, що на світ привела їх
Латона! Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».
Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.
Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком, —
/170/ «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули,
Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
Мати — Плеяд мерехтливих сестра{293}. Атлант велетенський —
Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
Кадмове царство{294}; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
/180/ Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води, —
Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
/190/ „Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями“, —
Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.
Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
/200/ Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
«Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
/210/ Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»
Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
«Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару».
«Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.