Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
/220/ Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом
На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу,
Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде
Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
/230/ Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла.
Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
/240/ Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита,
Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись,
Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
Глянув на те Алфенор і, до крові б’ючи себе в груди,
Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
/250/ Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
Де починається литка і м’яко сплітаються жили.
Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір’я.
Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
/260/ Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати, —
Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане
Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
/270/ Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
Врешті, озвалась, до неба здіймаючи руки зболілі:
/280/ «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»
Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
/290/ Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
Сьома лишилась. Її прикриває собою Ніоба,
В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу
/300/ З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —
Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня
Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
/310/ Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.
Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни
Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
/320/ Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
„Ласку яви свою!“ — мій супроводжувач пошепки мовив.
„Ласку яви!“ — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
„Чий він, — питаю, — з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
/330/ Німф, які в водах живуть?“ — І таке розповів супровідник: