„Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
Там, під Палладине дерево{295} й пальму-красуню прилігши,
Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
Ось уже Лікії край, що Хімеру{296} зродив. Було літо.
/340/ Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково
Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
„Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
/350/ Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність
Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати, —
Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
Ручки свої!“ А малі й простягнули тоді рученята.
/360/ Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде.
Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
„Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній“.
/370/ Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
/380/ Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий, —
Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».
Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
Став до змагання сатир{297} — і зазнав, переможений, кари.
«Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то
Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,
Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає.
Видно й оголені м’язи на ньому. Нічим не прикриті
/390/ Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях.
Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
/400/ В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
Після таких от сумних оповідок недавню подію
Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп{298} невтішно над нею,
Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій
Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
Та від народження він не такий був: плече його ліве
Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия,
/410/ Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.
Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів{299} — Мікени,
І Калідон{300}, що тоді ще не був осоружний Діані:
Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,
Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей{301} укріпився,
Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
/420/ З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.
Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
З ним поріднивсь Пандіон{302}, і багатством, і силою знаний,
І знаменитістю роду (виводив його від Градіва{303}), —
Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали, —
/430/ Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили.
Ось як нелегко пізнати корисне! Титан променистий
Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
/440/ До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
«Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком
Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море
Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею{304} на якір.