Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю
Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
/450/ Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби
Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
Палить. Населення краю того до Венери охоче,
/460/ Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим
Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу
Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем розпирає.
Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
/470/ Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
/480/ І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче
Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе.
Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає
Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх
Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
/490/ Лиш одрісійський{305} володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.
От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
«Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір,
І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею, —
Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
/500/ Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину.
Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
(Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!»
Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
Їх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
Від пам’ятливого батька і діда вітали сердечно.
Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання
/510/ Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.
Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши, —
«Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!»
З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.
Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
/520/ Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу,
Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
Наче голубка, що, власною кров’ю крило заплямивши,
/530/ Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.
Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
«Варваре! — мовила, знявши долоні, — жорстокий у вчинках
Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна.
Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
/540/ Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною, —
Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
Вчує етер мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»
Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
/550/ Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,
З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
Руки й зв’язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в’ється,
/560/ Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни.
Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
/570/ Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!