Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
Як розказати про все без’язикій? У скруті ж, буває,
Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —
Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
/580/ Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,
Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти.
Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
Шану сітонські{306} жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
/590/ Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись,
Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,
І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
/600/ І силоміць у палати свої перелякану тягне.
Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела, —
Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
/610/ Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —
Каже сестрі. — Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь
Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,
/620/ Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,
Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:
Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
Полагіднішала враз. Її гнів, перервавшись, пригаснув.
І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
/630/ Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить, —
Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
„Мамо!“ — він кличе мене; але їй не промовити: „Сестро!“
Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».
Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
/640/ «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
Де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло,
Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
«Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,
Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.
/650/ Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше, —
«Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,
Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе, —
Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
Кинула просто в обличчя Тереєві, — їй ще ніколи
/660/ Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.