Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
Змієволосих{307} із дому стігійського кличе в розпуці.
То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)
Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
Плаче й себе називає живою могилою сина.
На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
/670/ Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,
Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає.
Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.
Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,
Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.
Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні
/680/ Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.
Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,
Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.
Він Орітії{308} коханої довго не мав побіч себе.
Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.
Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,
Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.
«Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну
Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,
Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?
/690/ Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,
Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті,
В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;
В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону
Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь
Так, що й високий етер двиготить, як зітнемось у небі.
Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.
І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину
В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —
Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.
/700/ Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,
Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»
Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею
Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом
Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.
Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне
Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху
Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.
Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.
Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів{309},
/710/ Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.
Владар північний актеянку{310} взяв там собі за дружину,
Й матір’ю стала вона: незадовго близнят народила.
Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.
Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:
Поки русявого заросту їх підборідки не знали,
Поти й були ті хлоп’ята безкрилими — Зет і Калаїд.
Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям,
Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях.
Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,
/720/ Через незвідане море з мінійцями{311} разом пустились
Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.
Книга сьома
Море судном пагасейським{312} уже борознили мінійці.
Скоро й Фінея{313} побачили. В пітьмі очей своїх вічній
Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона{314}
Птиць-півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.
Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,
Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.
До владаря приступили одразу по Фріксове руно{315},
Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.
В серці Еета доньки{316} спалахнуло тим часом кохання.
/10/ Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити
Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —
Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді
Дивно, якби це не був саме той, що керує любов’ю.
Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.
(Втім, він і є такий!). Але чому так боюсь, щоб не згинув
Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?
Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,
О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?
Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,
/20/ Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,
Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,
Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?
Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,
Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх
Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.
Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,
Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив
Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.
Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,
/30/ Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,
Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.
Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —
Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо.
Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням
Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,
Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?
Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —
Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,
Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,
/40/ Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,
Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?
Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу, —
Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,
Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась
Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.
Поки що хай присягається він, хай боги те почують —
Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі
Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.
Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських{317}
/50/ Будуть тебе, їх мужів рятівницю, жінки прославляти.
Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю,
Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?
Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.
Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.
Бог над богами{318} — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —
Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,
Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула
Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.
Стане моїм Есонід{319} — і нікому нізащо на світі
/60/ Не відступлю його. Скажуть: „Богам вона мила й щаслива
За чоловіком таким!“ — і зірок головою торкнуся.
Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть
Скелі{320}, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,
То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами
Скілла-напасниця гавкає, люта, з глибин сицилійських, —
Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,
Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду
В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.
Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними
/70/ Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя
Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!»