Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,
І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.
Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати{321}.
В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.
Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.
Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у грудях.
Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову
Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,
/80/ Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла,
Й полум’ям знову стає, і вбивається в силу колишню,
Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім, —
Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала.
Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,
Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.
Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні
Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —
Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.
Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво
/90/ По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати
Мужем її, — у сльозах йому ось що сказала Медея:
«Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,
Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,
Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому
Править обряд свій богиня трилика{322}, й майбутнього тестя
Батьком{323}, що світ озирає довкіл і ділами своїми,
Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає.
Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,
Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.
/100/ Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,
Став напливати народ на священне Мавортове поле,
Пагорби всі обліпив. Посередині — владар{324} на троні
Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.
Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі
Струменем вирвавсь вогонь, — і зелені, в росинках ще, трави
Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,
Полум’я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим
Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.
Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані
/110/ Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона
Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього
Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.
Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку.
Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.
Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно
До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).
Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло
Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого
Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.
/120/ Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,
Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома
Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.
М’якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться
Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.
Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає
Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,
Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря,
Так і вони, коли в лоні земному засів поступово
Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,
/130/ Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!
Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі
В бік юнака гемонійського{325}, серце прошити готові,
Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.
Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:
Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!
Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.
Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,
Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.
В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,
/140/ Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.
Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,
Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,
Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.
Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,
Та не зробила цього: про ім’я своє добре подбала.
Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.
Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,
Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.
Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.
/150/ Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,
Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож.
Соком летейського зілля{326} Ясон, того змія скропивши,
Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,
Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі
Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом
Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,
Ще одну здобич, — призвідницю першої, — взяв і невдовзі
В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.