Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі
/160/ Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся
Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву
Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:
Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.
Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку
Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе,
Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,
Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?),
Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»
Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —
/170/ Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.
Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась, —
Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку
Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката
Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе,
Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.
Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років
Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика
Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»
Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,
/180/ Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі
Повня повисла, широкі моря озираючи й землі, —
З дому босоніж виходить вона, розпустивши по плечах
Довге волосся своє, і в широкій, по п’яти, сорочці,
Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну
Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів
Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,
Стихли верхів’я дерев, заніміло й повітря вологе.
Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,
Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,
/190/ Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув
Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,
Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним
Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,
Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш
На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!
Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!
Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!
Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.
З вашої ласки до витоків можу річки повертати,
/200/ Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,
В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу,
Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.
Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.
Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу
З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,
Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.
Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю{327}
Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця
Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.
/210/ Ви полум’яних биків усмирили і зігнутим плугом
Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.
З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.
Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,
Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.
Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість
Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.
Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір’я
І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони
Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.
/220/ Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою
Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши,
Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,
Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.
Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,
Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає
Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,
Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.
Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,
Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.
/230/ Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо
Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий{328}.
На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —
Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка{329}.
Ось і дев’ятий вже день, і дев’ята ніч її бачить,
Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки
Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів, —
Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.
Після повернення — все за порогом вона й за дверима;
Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,
/240/ З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —
Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.
Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо
Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий
Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє
Ніж і гарячою кров’ю широкі заповнює ями.
Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,
Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.
Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:
Владаря тіней{330}, дружину його, котру викрав для себе, —
/250/ Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.
Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,
Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього
Чарами сон непробудно-міцний насилає одразу,
Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.
Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,
Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.
Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея,
Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;
В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,
/260/ В полум’ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,
Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.
В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,
Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.
Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,
Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.
Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,
Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.
Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала.
Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м’ясом,
/270/ Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини
Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку
Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка
Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею
Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.
Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,
Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,
Все це від самого дна заколочує аж до блідої
Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.
Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,
/280/ Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася
Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.
Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну
Полум’я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,
Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.
Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає
Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові
Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе
Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна
Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;
/290/ Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,
Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.
Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,
Що сорок років тому відбулось, те на пам’ять спливає.