З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,
Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям{331} юні
Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.
Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала
З мужем. І ось припадає благальницею до порогів
Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали
/300/ Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди
Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.
Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,
Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.
Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,
Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.
Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.
Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко
Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.
Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка
/310/ Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший
З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».
Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,
Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.
Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,
Лезо тонке заплямивши подекуди кров’ю скупою,
Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу
Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,
Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.
Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.
/320/ Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти
Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.
Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку
Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.
Три рази коней своїх, що в Іберську ріку{332} поринали,
Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли
Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь
Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.
Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.
Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький
/330/ Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.
В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,
Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу, —
З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,
Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.
Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.
Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка, —
Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,
Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!»
Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.
/340/ Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,
Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,
Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.
Він, хоча кров’ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,
Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні
Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —
Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька
Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.
Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла
Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила…
/350/ Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих
Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном
Тінявим лине вона, де оселі філірські{333}; під нею —
Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб{334} їх уславив:
Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе
Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув
Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.
Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана{335}
В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі{336};
Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —
/360/ Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер.
Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта{337},
Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера;
Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали
Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.
Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів{338}
Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати, —
В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.
Давньої Кеї{339} Картейська твердиня лишилась позаду,
Де колись Алкідамант заніміє з великого дива, —
/370/ Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку.
Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,
З'явою лебедя вславлені: подарував юнакові
Філій пернатих приручених і велетенського звіра —
Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —
Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,
Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.
«Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі
Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,
Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.
/380/ Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,
Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.