/490/ Судна ліктійські{361} ще видно було з Енопійської вежі
В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний
З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.
На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.
Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,
Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,
В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком
Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,
Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю.
Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —
/500/ Кліт із Бутеєм, Палланта{362} сини, що з Кефалом дружили.
Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,
Волю Егея Кефал переказує, просить подати
Поміч, про дружні зв’язки, що ріднять їх оддавна, згадавши.
Врешті, йому нагадав, що й Ахаї погрожує Мінос.
Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку
Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши, —
«Помочі ви не просіть, а беріть її, — мовив, — Афіни!
Сили всього мого острова, все, що мені постачає
Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте.
/510/ Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.
Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».
«Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде
В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь
Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,
Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,
З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».
Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:
«Кращою долею, друже, змінився печальний початок.
О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!
/520/ Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.
Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш.
З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!
Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала
В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.
Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки
Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.
Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.
Темною млою в цей день над землею нависло понуре
Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.
/530/ Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте
І, коли тоншав, роз’єднував їх учетверте, — та все ще
Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:
В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.
А по полях, що взялись бур’яном, розповзлось усіляке
Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.
Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,
На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.
З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,
Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.
/540/ Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала
Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.
Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,
Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню,
Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.
Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна
Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.
Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах
Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.
Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець
/550/ Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять
Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.
Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,
Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.
Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий
Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,
Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом
Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.
Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:
Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим
/560/ Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.
Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,
Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.
Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга, —
За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
/570/ Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі, —
Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.
Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
Вже через силу запалими глибоко водять очима,
/580/ Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
І видихають життя свого залишок, де доведеться.
Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
/590/ Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька
Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
/600/ Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
Людям боги подають: перетлила недуга утробу.