Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
/610/ Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.
Вражений вихором бід і смертей, — „О Юпітере-батьку! —
Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми
Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,
Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!“
Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
/620/ „Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим
Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!“
Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
Дерево недоторканне — насіння додонського{363} парость.
Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
Подивувавшись їх кількістю, — „Дай громадян мені стільки ж,
Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!“
Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
/630/ Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,
Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.
Злинула ніч, і турботами денними зморене тіло
Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
/640/ Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.
Сон одлетів. Невдоволений ним, на богів нарікаю:
Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях
Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
Каже: „Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
Вийди ж!“ Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, Що недавно
/650/ Бачив у сні, — наяву їх усіх у такому ж порядку
Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
Щоб пам’ятав про свій рід, мірмідонами{364} люд цей назвав я.
Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —
Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем’я.
Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
Рівна літами й хоробрістю юнь, на війну за тобою
Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо, —
/660/ З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром».
Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
/670/ В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
Тут він увагу звернув, що нащадок Еола{365} в правиці
Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.
Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах, —
Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
/680/ І між найкращих списів ось такого метального списа».
«Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду
Мовив один із актейських братів{366}, — ще б не так дивувався!
Кинутий, б’є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».
Все хоче знати Нереїв юнак{367}, — випитує далі,
Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
/690/ «Через цю здобич, нащадку богині, — та хто в це повірить? —
Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля
Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей
Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію —
Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
/700/ Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета{368}
Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум’янцем,
Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду.
В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
Нашого шлюбу правами священними я захищаюсь,
/710/ Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно, —
Тим я богиню зворушив. „Ну годі, невдячний! — сказала, —
Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє, —
Ще пожалієш об тім!“ — І дозволила йти мені, гнівна.