Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
Чую богині грізьбу. „А чи там, — промайнула підозра, —
Жде, як належить, на мене жона?“ Її вік, її врода
Наче б шептали: „Не вір!“ — „Можеш вірить їй!“ — вдача казала.
Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
/720/ Мучить підозра. „Візьми подарунками, — радить, — на пробу
Вірність цнотливої“. Страх у мені роздуває Аврора,
Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.
От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
/730/ В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
Спроби мої! Скільки раз повторяла: „Лише одному я
Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього“.
Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі.
Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
/740/ Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
Далі не втримавсь: „Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув, —
Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!“
Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
/750/ Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.
Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка,
Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй
Кінтія, мовивши: „Скільки б не бігло з ним — він буде перший“.
З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
Синові Лайя{369} вдалося розплутати згубну для інших
/760/ Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
/770/ Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
Ні легкопера стріла, що з гортінського{370} пущена лука.
Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
/780/ З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй
Ікла встромити, та ба! — тільки клацає марно зубами.
Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
/790/ Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».
Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —
Фок запитав. І одразу почув про вину того списа.
«Радість була для нас, друже, початком великого болю.
Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
/800/ Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало…
Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку.
/810/ Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду.
„Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати, —
Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила“.
Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
Я кожен раз додавав. „Найсолодша моя насолодо!
Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш,
Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
/820/ Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!“