Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! —
Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
Все дорікала мені й під вагою уявної зради
/830/ Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку,
Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
Знов: „Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!“
Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: „Прийди, наймиліша!“ —
/840/ Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
„Певно, хижак причаївсь“, — і метнув туди спис непохибний.
Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
Зойкнула: „Горе мені!“ На голос дружини своєї
Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку.
/850/ Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
Ще на тих декілька слів: „Ради нашого шлюбного ложа,
Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди“.
Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
/860/ Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».
Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
Входить Еак із синами двома й до походу готовим
Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.
Книга восьма
Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті{371},
Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
/10/ Волос виднівся один — запорука великої влади.
Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
Син{372} осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
/20/ З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські{373}.
Сина ж Європи{374}, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя
Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла
Вправність і силу його. А коли напинав широченний
/30/ Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки
Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
На білосніжного сівши коня, на барвисту попону,
Поводом туго стягав рисакові запінену морду, —
Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
/40/ Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами, —
Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
Й так, дивлячись на Діктейця{375} намет білосніжний, до себе
Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю:
В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог;
В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
/50/ Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
П’яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина.
Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
/60/ Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона;
/70/ Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті.
Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться.
Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний, —
Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
/80/ Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити».