Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
/90/ «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка
Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
«Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
/100/ Крит, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»
Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати
Прив’язі й веслами гнати на Крит мідноковані судна.
Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
Руки простигши, кричить, — розлючена, простоволоса:
«Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
/110/ О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
Як і, заслуга моя? Чи твоєї душі не зм’якшили
Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
Стала я з тим, щоб один тільки Крит мене міг прихистити.
Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши, —
/120/ Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти{376} суворі,
Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла
Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
/130/ Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина{377},
Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши,
Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
/140/ Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,
Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила), —
Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
/150/ Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
Про волосок, по-злочинному зрізаний{378}, зветься «Кіріда».
Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів{379},
Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
/160/ Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
В’ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
То до верхів’я свого, то до моря відкритого зверне
Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає
Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринта
Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!
Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.
/170/ Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,
З дев’ятиліттям новим, переможений, вже не напився:
Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив
Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви{380}.
Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея{381}
Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,
Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню
Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками
Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши,
В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,
/180/ Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси{382}:
Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.