Втім, надокучив Дедалові Крит, утомило вигнання;
Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем, —
«Хай собі, — мовив якось, — перекриє моря й суходоли, —
Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.
Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря».
Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,
Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,
/190/ Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;
Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни
Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.
Ниткою зв’язує їх посередині, скріплює воском
При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,
Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька
Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав.
То, сміючись, перехоплював пір’я, що ним час од часу
Бавився вітер-блукач, то розм’якшував пальцем жовтавий
Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій, —
/200/ Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець
Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,
Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.
Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,
Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими
Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.
Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,
Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона{383}.
В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту
Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.
/210/ Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця
Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара, —
Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,
Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,
Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.
Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,
Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.
Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає
Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —
Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі
/220/ Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,
Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,
Справа лишився Лебінт і Калімна{384}, що славиться медом.
Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила,
Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе
Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця
Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм’якшило.
Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі
Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.
Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове
/230/ Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.
Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе, —
Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»
Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір’я на хвилі,
Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло
Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.
Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,
Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу
Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.
В роді пернатих єдина, раніше небачена, птиця,
/240/ Щойно ж бо пір’я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.
Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може
Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв
Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.
Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,
Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі
Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.
Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні
Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній, —
Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.
/250/ Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви
Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина
Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,
Здібних людей опікунка, — і в пір’я в повітрі вдягнула.
Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні
В крила й ноги пішла, лиш ім’я залишилось незмінним.
Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда
Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває, —
Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;
Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.
/260/ Вже на Етнейській землі{385} зупинився Дедал у великій
Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,
Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни
Жертви сумної на Крит завдяки переможцю Тесею.
Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,
Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно
Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим.
Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка
По арголідських містах, тож народ усієї Ахаї
Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.
/270/ По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,
Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби
Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.
Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний
Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,
Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.
Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських
Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони
Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.
Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!
/280/ В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»
Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея
Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,
Ні на лугах сицилійських биків не знайти, йому рівних.
Очі спалахують кров’ю й вогнем, надимається шия,
Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —
Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.
Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди
Піна, скипаючи; ікла ж у нього, — мов бивні слонові.
Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.
/290/ То потолочить посів, який тільки-но в полі заврунивсь,
То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.
Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно
Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.
Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,
З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.
Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,
Ні круторогі бики не були порятунком худобі.
Люд утікає з полів і безпечним себе почуває
Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних
/300/ Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:
Два близнюки{386} там були, Тіндарея сини: один вершник,
Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,
Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;
Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий
Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,
Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,
Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,
Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.
Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,
/310/ З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,
Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,
З Наріка{387} — жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий
Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку,
Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.
Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний
Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,
Врешті, — й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.
Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;
Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.
/320/ Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,
Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.
З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —
Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп’яча.
Тільки-но вгледів її калідонський герой{388} — і любов'ю
Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний
Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем
Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,
Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.