Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,
/330/ Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.
Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:
Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,
Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.
Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно
Води пливли дощові. По вологому дні того долу
Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,
Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.
Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців
Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.
/340/ Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола
Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.
Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,
Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.
Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:
Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,
Певно, в хребет кабанові б уп’явсь, а не в землю, далеко
Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.
/350/ «Фебе, — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную,
Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»
Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив
Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила
Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.
Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:
Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.
Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно
Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі
Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону
/360/ Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:
Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.
Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,
Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,
Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.
Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись
Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,
Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —
Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.
Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,
/370/ Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,
Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.
Два близнюки, що зірками не стали ще в небі{389}, тим часом
На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,
З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали
Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.
Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,
В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.
Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,
Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, необачний.
/380/ Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,
Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.
Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши
Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.
Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,
Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,
Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній, —
«Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!»
Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком
Духу собі додають і списи безуспішно метають:
/390/ Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.
Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,
Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає, —
Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!
Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,
Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»
Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче
Над головою підняв, її в руки обидві узявши.
Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим
Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні
/400/ Ікла під низ живота, де смертельною рана буває. —
Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього
Кишки, що кров’ю набухли, земля багряніє довкола.
Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,
Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.
«Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,
Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід{390}, — бо й хоробрим
Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»
Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.
Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею, —
/410/ Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.
Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь
Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра
Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.
Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,
Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.
Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,
Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,
Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,
Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.
/420/ Скрикнули радісно друзі; потиснути хоче негайно
Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.
Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,
Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє
Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.
А переможець, ногою притиснувши голову звіра, —
«Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне{391},
По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».
Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту
Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.
/430/ Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.
Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.
Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати
Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,
Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,
Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»
В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.
Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті, —
«Знайте ж ви, — кинув, — усі, хто до слави чужої охочий,
Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо
/440/ В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.
Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,
Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.
Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства
Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.