Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,
Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.
Б’є себе в груди вона, голосними риданнями місто
Повнить і не в золотім — у жалобнім іде одіянні.
Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу,
/450/ Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.
Дерева шмат був; його, коли Тестія донька{392} лежала,
Сина родивши, в огонь три богині{393}, три сестри, поклали
І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,
Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,
Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,
Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно
Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.
Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.
Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.
/460/ Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла
Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.
Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,
Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.
Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.
То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,
То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.
Так і обличчя: то враз кам’яніло, жорстоким робилось,
Наче б карала когось, то з’являлася жалість на ньому.
Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки
/470/ Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю
Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна, —
В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається, —
Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,
Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.
Врешті, над матір’ю в ній — сестра бере верх поступово:
Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,
Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву
Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала, —
Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,
/480/ З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:
«О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі!
Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!
Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.
Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!
Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій
Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!
Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,
Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні
/490/ Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!
Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!
Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті
Він заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?
Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий
Матиме весь Калідонії край під своєю рукою?
Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?
Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом
Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..
Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги?
/500/ Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?
О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,
Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга.
Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане
Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —
Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.
Прагну — й тремчу водночас. Що робити?.. Перед очима
Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.
Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.
Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.
/510/ Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами
Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла,
Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.
Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе
Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.
Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —
Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує
Полум’я; болі великі приборкує силою духу.
Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю
Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.
/520/ Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих
Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;
Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;
Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.
Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.
Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.