Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;
Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси
Доньки Евена{394}, голосять жінки й матері калідонські.
Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,
/530/ І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.
Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись,
Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.
Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким,
Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова,
Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри:
Вроду марнуючи, б’ють до синців свої груди дівочі.
Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,
Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.
Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця
/540/ Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами
Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.
Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,
Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги{395} й невістки
Славної родом Алкмени{396}, — сестер оперила й у небо
Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.
Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає.
Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,
В край Ерехтея{397} Тесей прямував, до Трітоніди замків.
Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий
/550/ Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа, —
Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива, —
Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».
/560/ Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив, —
Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.
Входить він в атрій{398}, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
Гіперіон{399} за той час дві третини світу відміряв,
І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:
Син Іксіона{400} — по цій стороні, а по тій, проти нього, —
Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог{401} справедливий
/570/ Виявив шану однакову, гостю високому радий.
Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
«Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».
Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:
П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;
/580/ Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
Скільки тепер Ехінад{402} серед водного простору бачиш.
/590/ Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
Любий мені; Перімелою нині його називають.
Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню
Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
Я підхопив її, поки пливла, і промовив: „Нептуне,
Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба,
Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні, —
Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
/600/ І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним,
То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
Зглянсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
Дай їй притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком, —
Буду й тоді обнімать її!“ Мовчки схитнув головою
Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою.
Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися.
/610/ Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:
Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».
Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь:
«Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».
Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри
/620/ Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових{403} був я
З волі Піттея{404}, в краю, де колись панував його батько.
Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
В образі смертного батько богів{405} завітав туди; з ним же —
Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта{406}.
В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
/630/ Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:
Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.
Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:
Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.
Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,
І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку, —
/640/ Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув,
А господиня заслала її полотном груботканим.
Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні
Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою
Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.
Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату
І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.
З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх,
Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,
Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно
/650/ Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.