Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім
Час непомітно спливав. Там, у закутку, з бука цеберко
Вухом кривим на кілку, що в стіну був забитий, висіло.
Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили
Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові
Поручні й ніжки. М’який очерет — постіль заміняє.
Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято
Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.
/660/ Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.
Врешті, боги прилягли. Підіп’явшись, Бавкіда тремтливо
Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.
Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку
Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши,
Діви Мінерви двоколірний плід{407} подала до обіду —
Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;
Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала
Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.
В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,
/670/ Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —
Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.
Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;
Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.
Далі й вони поступилися місцем новій переміні:
Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,
Й свіжі, в широких кошах, запахущі плоди яблуневі,
Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,
Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі
Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.
/680/ Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,
Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.
Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні
Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.
Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.
Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.
От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих.
Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго
Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,
Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:
/690/ „Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів
Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо,
Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї
І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами
Разом рушайте!“ Старенькі — не проти: з ціпком у правиці
Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.
Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла
Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:
Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.
Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,
/700/ Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя, —
Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,
Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире.
В мармур подвір’я вдяглось, а різьбою пишаються двері.
Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:
„Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче й дружино,
Мужа достойна свого“. Пошепталися ті між собою,
І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:
„Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати
Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові, —
/710/ Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив
Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась“.
Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,
Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,
Стали вони перед східцями храму, й про давні події
Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —
Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано
Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею
Листя рясне. „Прощавай!“ — він їй шепче. „Прощай!“ — одночасно
Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,
/720/ Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній
Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.
Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),
Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті
Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:
„Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані“».
Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.
Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння
Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,
Бог калідонський{408} звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,
/730/ Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.
Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,
Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають.
То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким
Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї
Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;
Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,
Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою
Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.
Так і жона Автоліка. Донька Ерісіхтона може
/740/ Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник,
Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.
Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;
Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.
Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,
Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола
Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.
Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,
Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити
Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять,
/750/ Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся
Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.