Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей{409} не вагався й на нього
Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали
Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши, —
„Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий, —
Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!“
Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.
Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же
Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,
/760/ Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.
А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,
Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом
Б’є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,
Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим.
Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,
Зважився лютий топір одвести від священного дуба.
Та фессалієць на те: „За побожність прийми нагороду!“
Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив, —
Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.
/770/ Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:
„Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,
Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,
Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю“.
Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте
Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю
Падає — широко ліс під його тягарем вилягає.
Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,
Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися
Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.
/780/ Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —
Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.
Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось
На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера:
Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині
Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі
Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї
З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:
„Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце,
Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.
/790/ Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,
І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні
Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива
Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.
Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.
Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними“.
Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,
В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,
Що називають Кавказом її, зупинила драконів.
Поле було кам’яне, де й побачила німфа Голодну:
/800/ Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.
Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,
Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби;
Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;
Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.
Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього;
Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;
Від худини їй суглоби побільшали; повипинались
Чашки колін; величезними ґулями видались п’яти.
Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —
/810/ Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,
Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла, —
Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає,
В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.
А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —
Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу
До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця
Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним, —
Пізня була тоді ніч, — обома обнімає руками;
В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,
/820/ В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.
Діло звершивши своє, покидає багатий плодами
Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.
Солодко сон Ерісіхтона крилами ніжними все ще
Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне,
Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,
Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —
Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.
Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти
В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.
/830/ Тут же б із’їв усе те, чим багаті повітря, і землі,
Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:
Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити
Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині
Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.
Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає
Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,
Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:
Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи, —
Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,
/840/ Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом
Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову
Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній.
Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно
Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи, —
Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним
Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась
Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько!
Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі
Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:
/850/ „Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне
В мене дівоцтво відняв!“ — це Нептун був, кого закликала.
Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею
Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий
Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.
Власник, на неї зирнувши: „О ти, хто шматочком поживи
Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив, —
Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку
Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!
Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,
/860/ На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.
Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались“.
Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї
В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:
„Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,
Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.
Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє, —
Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,
Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла“.
Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —
/870/ Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.