Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо:
Знову й знову її продавав, а вона замінялась
То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха. —
Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.
Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі
Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:
Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,
Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.
Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,
/880/ До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією.
То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами, —
Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене,
Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.
Книга дев'ята
Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,
Просить Нептунів герой{410} оповісти, й Потік Калідонський
Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:
«Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями
Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці,
Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.
Що переможець такий — це велика для мене розрада.
Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка
Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?
/10/ Навперебій домагались її женихів цілі юрми.
З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.
„Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!“
Те ж саме мовив Алкід{411}. Усі інші нам двом поступились.
Вабить Алкід його сватом — Юпітером{412}, славою грізних
Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.
Я ж на те: „Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає
(Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря
Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.
Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись, —
/20/ Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.
Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,
Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.
Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:
Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.
Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду
Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця“.
Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене
Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився,
Словом таким обізвавсь: „Не язик, а рука — моя сила.
/30/ Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!“
І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно,
Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.
Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі,
Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.
Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —
Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.
То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.
То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.
Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.
/40/ Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі
Б’ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда.
То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,
Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові
Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,
Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.
Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,
Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,
Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:
Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати.
/50/ Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався
Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий
Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши,
Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)
Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,
Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову,
Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.
Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу
Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,
Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись
/60/ З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном
Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.
М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:
Змієм роблюся в’юнким, висковзаю із рук йому спритно.
Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,
Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.
Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:
„Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски!
Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській{413}
Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.
/70/ Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —
Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці
Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.
Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона й поростала
Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.
Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою
Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям“.
Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув
Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.
Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.
/80/ Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє,
Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.
Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене,
Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю
Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.
Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,
Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.
Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,
Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достатку зробили».
Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,
/90/ Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала
Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки
Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.