Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
Стали спокійними знов, щоб, опавши, розбурхані води
Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.
Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба.
Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
/100/ То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе{414}!
Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
В отчий вертаючись край, зупинивсь над бурхливим Евеном{415}.
Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.
Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),
Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
«Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала,
/110/ Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»
Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
Взяв калідонку герой аонійський{416} і Нессу довірив.
Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев’ячу шкуру.
Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув, —
«Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.
І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
/120/ Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість
Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,
Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,
Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.
І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом
Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.
Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками
/130/ Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти», —
Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».
Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
Жертву Кенейцю{417}-Юпітеру скласти збиравсь переможець,
Взявши Ехалію{418}. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
/140/ Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
Прагне Амфітріонід{419}. Налякавшися зради нової,
Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо
Так побиваюсь? Хіба що суперниці, — каже, — на втіху.
Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?
Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
/150/ Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».
Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
Ліхасу{420} згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.
Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
/160/ Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.
Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —
З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —
То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,
То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.
/170/ Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну
Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.
Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров’ю.
Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні, —
«Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!
Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку,
Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене
Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу
/180/ Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!
Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.
Я Бусіріда{421} зборов, що невинною кров'ю мандрівців
Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав
Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський{422}
Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий{423}?
Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув{424} я?
Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських{425},
І в Партенійських гаях{426}. Завдяки вашій доблесті, руки,
Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс{427}.
/190/ Яблука вами зірвав{428}, що дракон їх беріг невсипущий.
Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
Мало того: лиш побачив я коней фракійських{429}, що ситі
Кров’ю були, біля ясел, набитих тілами людськими, —
Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
Здавлена цими руками Немейська громада{430} простерлась.
Небо на шиї тримав{431}. Натомилась давати накази
Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
/200/ Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів’ями Ети,
Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі.
То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
/210/ Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю, —
«Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний
Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку
Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
/220/ Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі
Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом,
Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув.
Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
Скеля не дуже стрімка, звіддаля до людини подібна.
Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
/230/ Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
Сину Пеанта{432} вручаєш. Слугуючи, той роздуває
Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев’ячій шкурі
Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.