Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
«Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
/330/ Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
З-між ехалійських{435} дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
Звідавши силу того, кому Делос покірний{436} і Дельфи,
Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
Озеро є, берегами своїми похилими схоже
На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,
Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
/340/ Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа{437},
В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.
Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
/350/ Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може.
Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
/360/ Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити.
Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе
Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може
/370/ Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
„Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
Чесно жила я; коли щось приховую — хай нині всохну,
Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
Й сумно сказав: „Моя мати живе під цією корою“.
/380/ Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
Вже затягає кора, у верхів’ї зеленім гублюся.
/390/ Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне“.
Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».
Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних,
Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
/400/ Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба{438},
Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
Що після нього ніхто домогтись цього дару не зможе.
Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах{439}
Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька,
Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
Хоч і живий ще віщун. Материнською кров’ю помститься,
Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька.
Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
/410/ Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».