Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні:
/420/ Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
Паллантіаду{440} гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
Що посивів Ясіон{441}. Еріхтонію вік молодечий
Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,
Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
/430/ Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
З Міносом{442} чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».
Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
/440/ Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.
Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
/450/ Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
Батька стрімкого, який од верхів’я пливе й до верхів’я,
Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа.
Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь.
Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
/460/ Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати.
Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».
Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
/470/ Бачиться мрія не раз: відчуває при тілі своєму
Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум’янцем.
Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
«Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого
Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи, —
/480/ А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
О, коли б можна, змінивши ім’я, поєднатись з тобою, —
Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
/490/ О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
Опію{443} вибрав Сатурн, хоча кровно був зв’язаний з нею;
Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
/500/ В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний
Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
Втім, чи ж Еола нащадки{444} не входили в спальню до сестер?
Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
/510/ Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних».
Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
/520/ Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»
Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.
Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,
Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
/530/ «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.
Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.