Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
/540/ Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути
/550/ Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.
Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
Ніжними йменнями „брат“ і „сестра“ приховаємо втіхи.
Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
/560/ Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».
Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
Й тут же падіння своє вона стверджує відтиском персня,
Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала
Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…
/570/ І зупинилась, а зважившись, — братові», — ледве шепнула.
Дощечку, ще як на зло, даючи йому, з рук упустила.
«Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.
Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра{445}
Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
«Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!
Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»
/580/ Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
«Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
/590/ Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.
Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила
Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.
Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
/600/ Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,
Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.
Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно,
А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками,
Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.
Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці
Серця зм’якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.
/610/ Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:
Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу
Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.
Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,
В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього —
Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.
Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо
В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!
Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.
Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу!
/620/ Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію, —
Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.
Може подумати він, що сестра захопилася легко,
Врешті, — що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.
Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу
Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.
Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —
Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги!
Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене;
Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить».
/630/ Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)
Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила
Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.
Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу
Кидає він і в чужому краю закладає оселю{446}.
Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне
На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі
Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.
Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,
На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле
/640/ Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.
Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели{447}, вславляють
Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само
Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні
Чули бубаські{448} жінки. Їх лишивши, вона до карійців,
І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.
Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі,
Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —
З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.
Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,
/650/ Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,
Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.
Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,
Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній
Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:
Німо лежить вона, пальцями вп’явшись у трави зелені,
Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.
Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,
Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?
Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,
/660/ Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,
Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,
Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,
Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,
Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення
В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.