Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Криту,
Славному сотнею міст, але саме на Криті недавно
Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.
Трапилось так, що фестійська земля{449}, що сусідує з Кносом,
/670/ Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,
Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,
Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —
Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі
Мала родити, він якось звернувся такими словами:
«Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче
Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі,
Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)
Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі
Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».
/680/ Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,
В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.
Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,
Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.
Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса
Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.
От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї
Інаха донька{450} у почті яснім підійшла і край ложа
Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —
Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.
/690/ І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий,
Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола
Втишує всі голоси{451} й закликає до мовчанки пальцем.
Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс,
І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.
Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула
Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!
Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.
Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання,
Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,
/700/ Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала, —
Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.
Радісно з ложа критянка встає і здіймає до неба
Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.
Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона
Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:
Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні,
Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.
Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:
Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення
/710/ Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.
Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.
Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:
Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.
Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав
Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.
Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди
Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.
Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —
Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.
/720/ Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану
Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне.
Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже, —
Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити, —
/730/ Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
Крит наш виховує? Сонця дочка{452} тут бика полюбила, —
Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати,
Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
/740/ Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється, —
Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.
Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
Тільки надія і живить любов, і її викликає,
/750/ В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама вона рада —
Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе.
Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти.
На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
/760/ Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
Та не з’єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?»
Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді, —
Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне
Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін
/770/ Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,
Мареотійських{453} полів, Паретонія, й Фароса світла
Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам’ять.
Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
/780/ Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада.
Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.
Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі.
В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
/790/ Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми,
Й напис іще додають, що в короткий рядок помістився:
«Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».
Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
Стали — й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.