Книга десята
Через етер неосяжний у золототканій киреї
Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський
Берег: його надаремно тим разом Орфей{454} закликає.
Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,
Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.
Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —
Тільки потріскував, димом густим роз’їдаючи очі.
Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,
Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,
/10/ Мертвою впала — в п’яту їй змія свого зуба встромила.
Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський
Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.
Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську{455} спуститись.
Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,
До Персефони співець приступив і до того, хто владу
В царстві сумному посів{456}. Для початку, пробігши по струнах,
Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми
Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!
Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних
/20/ Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти
Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи{457},
Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути, —
Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила
Зуб свій отруйний в п’яту, вкоротила літа молодечі.
В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові
Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,
В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю
Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню
Крадіж{458} є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,
/30/ Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки
Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!
Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,
Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.
Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє
Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.
Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією
З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.
Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі
З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»
/40/ Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,
Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал{459} до хвилі,
Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.
Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну
Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сізіфе.
Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,
Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина,
Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.
Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх
Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.
/50/ З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:
Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом
Паділ Авернський{460}, а ні — то повернену втратить дружину.
Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,
Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.
Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх, —
Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,
Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.
Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину, —
Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.
/60/ Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,
Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?
Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув
Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.
Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,
Так, наче той{461}, кого пес триголовий злякав, що нашийник
Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху,
Ніж од природного стану свого, — перевтілився в камінь.
Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем
Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,
/70/ Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе
Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди.
Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник{462} на той бік
Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно
Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.
Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.
Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи,
В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.