Рік, що сузір’ям риб завершився, Титан ясночолий
Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
/80/ Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись
Прагнули різні, й відмову гірку не одна тоді чула.
Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.
Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся, —
/90/ Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
Дерево{463}, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;
Липи м’які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні{464},
З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
Й ви до співця дотяглись, цупконогі плющі, а за вами —
/100/ І виноградна лоза, і лозою оплетені в’язи,
Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся,
Дерево, миле Кібелі{465}, бо ж Аттіс, її шанувальник,
Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні.
Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога,
Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
Вільно під захистом німф на картейських лугах{466} велетенський
/110/ Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті
Роги, що сам собі створював затінок над головою.
Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла{467},
Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
/120/ Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
Клешні криві прибережного Рака{468} вогнем пойнялися.
Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню
Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
/130/ Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі,
Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
Хоч тільки що нависало м’яке, над чолом білосніжним,
Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
/140/ Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших
Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи{469}».
Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
Хоч гомонить з них по-своєму кожна, — почав свою пісню:
«Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)
Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше
/150/ Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,
Про блискавичні вогні, що флегрейські поля{470} засипали.
Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
Птахом, який блискавиці його має силу носити.
Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
/160/ Вже й Іліада{471} несе, — він виповнює чаші й сьогодні,
Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
Так, Амікліде{472}, й тебе переніс би в етерні висоти
Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
/170/ Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,
Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
Вже посередині шляху свого — став Титан ясночолий:
Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.
Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
/180/ Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично
В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів’яле.
То зігріває його, то висушує рани криваві,
Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…
Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
/190/ Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій, —
Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі:
Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю, —
Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
„Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
/200/ Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
Воїн-герой{473}; на пелюстці і ймення його прочитають“.
Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
/210/ Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
Кров’ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
Сам він зітхання своє залишає на квітові: „Ай, ай!“
На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.