/220/ Та запитай Аматунта{474}, що славний багатством металів,
Чи Пропетідами{475} може пишатись, — за них йому сором,
Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали
Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти{476}.
Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)
Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому
Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу
Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.
Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,
Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла
/230/ Кіпру луги та міста. „А проте, — схаменулась, — у чому ж
Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?
Краще хай плем’я безбожне страждає, зазнавши вигнання,
Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.
Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара“.
Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги
Глянула — й думка майнула: рогатими будуть віднині.
Й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.
Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —
Це божество. За образу таку вони з волі богині
/240/ Першими тіло й принаду свою почали продавати.
Що таке сором — забули вони й не рум’янились навіть,
Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.
Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,
Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,
Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,
Хто б із ним ложе ділив, — без дружини обходився довго.
З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом
Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки
Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.
/250/ В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би —
Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.
Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!
З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.
Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,
Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!
Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,
Шепче їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —
Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.
Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам
/260/ Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,
Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,
Ніжні лілеї, барвисті м’ячі й Геліад бурштинові
Сльози{477}, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,
Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,
В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —
Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.
На покривало сідонської барви{478} її приміщає —
Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию
З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді.
/270/ Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.
В жертву для неї призначені золоторогі телиці
Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.
Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,
Боязко Пігмаліон прошептав: „Якщо все в ваших силах, —
Дайте дружину, боги (не сказав: „Із слонової кості“).
Хай до тієї, — додав, — що я вирізьбив, буде подібна“.
Що мав на думці різьбяр, — золота здогадалась Венера,
Адже на святі була; виявляючи ласку богині,
Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.
/280/ Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує
Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?
Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —
Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,
Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці
Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних
Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.
Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.
Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов’ю —
Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.
/290/ Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність
Пафський{479} щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх
Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває
Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла
Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить.
Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала, — Венера.
Дев’ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги, —
Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.
Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем
Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.