/300/ Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,
Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,
Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.
Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.
Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа, —
Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,
Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився
Цей ще нечуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,
Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає
Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя{480}, —
/310/ Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!
Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою
Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.
В тебе стігійський вогонь і отруту Єхидни вдихнула
З трьох божевільних{481} одна: хоч ненависть до батька — це злочин,
Більший злочин, однак, — це кохання твоє. Звідусюди
Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво
Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,
Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.
Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:
/320/ „Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе, —
Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне, —
Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!
Тільки чи злочин це справді? З такою любов’ю віддавна
Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло
Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця
Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,
Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи
Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.
Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів
/330/ Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно, —
Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,
Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —
З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.
Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,
Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!
Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —
Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком
Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!
Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —
/340/ Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?
Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі
Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:
Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,
До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.
Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!
Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?
Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?
Будеш для сина сестрою, а матір’ю станеш для брата?
Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,
/350/ Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий.
Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,
Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи
Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.
Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться
Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!“
Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти
Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,
Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.
Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,
/360/ Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.
„Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива“.
Каже: „Не плач!“ І цілує в уста, й витирає їй сльози.
Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала
Мужем назвати, — „Подібного, — мовить, — обличчям до тебе“.
Той, не подумавши, ще й похвалив: „Поважай так постійно,
Донечко, батька свого!“ Про повагу до батька почувши,
Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.
Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому
Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з’їдає,
/370/ Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.
То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть
Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня
На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй
Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,
Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку
В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.
В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.
Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу
Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала.
/380/ „Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!“
Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.
Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,
Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.
Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,
Бачить: готується смерть — і б’є себе в груди старенька,
Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,
Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,
Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.
Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.
/390/ Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.
Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди
Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким,
Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає
І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,
Їй обіцяє не тільки мовчанку: „Довіришся, — каже, —
То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.
Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.
Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.
Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.
/400/ Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток
Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!“
Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі
Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого
Не запідозрила. „Мабуть, закохана“, — думка майнула.
Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона
Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму
Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,
Каже їй: „Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною
Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе
/410/ Батенько твій“. На те слово од няні вона відсахнулась,
Мов божевільна, й припавши до ложа: „Облиш мене, — каже, —
Згляньсь!“ А що й далі старенька вивідує: „Годі! — гукнула, —
Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?“
До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,
Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавши,
То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг, —
Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене
Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.
Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди
/420/ Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові
Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті
Мовить: „Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!“
Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні
Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;
Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.
Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця
Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,
Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.
Няня ж на те: „Не вмирай, будеш мати свого…“ — не посміла
/430/ Мовити „батька“, й присягою скріплює цю обіцянку.