Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.
Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,
Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.
Дев’ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе
Не допускають жінки. Кенхреїда{482} в числі шанувальниць
Участь у святі так само взяла, володаря дружина.
Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,
Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна,
Під неправдивим ім’ям про любов сповіщає правдиву.
/440/ „Гарна з лиця“, — додає. Коли віком її поцікавивсь,
Каже: „Ровесниця Мірри“. „Приводь же!“ — Кінір заохотивсь.
Та, лиш додому прийшла, — „Порадій, вихованко! — гукнула, —
Наша взяла!“ Але повної радості діва злощасна
Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно
Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!
Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору
Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.
Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає
Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.
/450/ Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре{483},
Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.
Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі
Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:
Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.
Няню стареньку за руку взяла однією рукою,
Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.
Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі —
Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —
Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —
/460/ Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,
Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,
Та відступать їй стара не дає; до високого ложа
Мірру насильно веде і, вручаючи, — „Ось тобі, — каже, —
Дівчинка гарна, Кініре!“ Й ганебним зв'язком їх єднає.
От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.
Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.
Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.
„Батьку“, — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.
Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно
/470/ Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.
Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.
Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив
І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий, —
Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —
/480/ І на Сабейській землі{484} прилягла, натомившись до краю.
Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,
Руки до неба звела: „О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару,
Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!“
Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
/490/ В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.
Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,
Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.
Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
„Задеревіти б скоріш!“ — не втерпіла вона, й за хвилину
Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, —
/500/ Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.
В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона
Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
/510/ Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало, —
Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають…
/520/ Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше,
Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську.
Хлопчик, цілуючи матір{485} якось, мимоволі їй груди
Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
/530/ Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
Навіть про небо забула вона: їй Адоніс{486} — над небо.
Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала, —
По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
/540/ Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
Слухають добрих порад!). „Полохливих одважно виловлюй, —
Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага!
Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа, —
Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
/550/ В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; —
Як я ненавиджу їх!“ Він питає чому. А Венера:
„Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
Втім, од незвичних блукань я втомилась. А тут і тополя
Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
Тут, на землі!“ Й прилягла. На траві спочиває — до нього
Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
Так почала, поцілунками переплітаючи мову: