/560/ „Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.Бога про мужа спитала якось. Той на те: „Аталанто,Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш“.От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити, Ставить умову таку: „Тільки з тим обіцяю побратись,/570/ Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!“ Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила!Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.Сів там собі й Гіппомен{487}, споглядач небезпечного бігу;„Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?“І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти, — /580/ Тільки руками сплеснув. „Надаремно над вами, — промовив, —Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився“.Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.Чує і заздрість, і страх. „Та чому б і мені в перегонах, — Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим Допомагають боги!“ Поки так бадьориться й до себе Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася. „Скіфська стріла так не мчить“, — захопивсь молодець аонійський{488}Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила /590/ Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.П’ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.Поки дивується гість, за межу промайнула вже Діва;Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.
/600/ Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті, —„Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? — Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук. Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!“Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька{489}/610/ Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?Каже таке йому: „Що це за бог, на красу твою заздрий,Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя Важити милим життям? Завелика ціна, як на мене!Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий? Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському? А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?/620/ Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу? Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним! Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною? Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!/630/ А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля, — Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!“ — Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала — Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить. Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці /640/ Мовить до мене таке: „Кітерея нехай з піднебесся Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє“. Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.Поле там є, — поселяни Тамаським{490} його називають, — Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати Власністю храму мого. Посередині поля ясніє Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим. Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,/650/ З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила. Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній. Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнулиІ, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі. Духу йому додають підбадьорливі оклики: „Гей же! — Дружньо гукають усі, — доганяй її, поки не пізно!Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене! Візьме твоя! Не зівай!“ І не знати, чи син Мегарея /660/ Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала, Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.