Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,
Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна
Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.
Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
/670/ Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.
Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.
Тут він до мене: „Тепер посприяй мені, щедра богине!“
Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї
Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони, —
/680/ Першим домчав Гіппомен; перемігши, — забрав нарогоду.
То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —
Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.
Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.
Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
/690/ Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита.
Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.
Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати{491}
Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли, —
Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
/700/ Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.
Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.
Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,
Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати;
Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!“
Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
/710/ Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.
На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —
Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
/720/ Білих птахів у той бік. Із етеру високого бачить:
Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
Долю жорстоку кляне. „Над усім же, ненависна, — каже, —
Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний
Спогад, Адонісе мій: що не рік{492} — одгукнеться відлунням,
Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу
/730/ Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
Не перевтілила я?“ Те сказавши, нектаром богиня
Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи
Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —
Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має.
Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:
Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають».
Книга одинадцята
Поки фракійський співець{493} заворожує звірів такою
Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся, —
«Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула
Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
/10/ Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.
Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний
До божевільної люті жінок. А тим часом зростає
Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.
Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний
Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,
Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок
Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось
Кров’ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.
/20/ Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея
Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних
Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.
Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.
Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі
Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,
В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці
Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки
Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.
Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;
/30/ В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:
Саме в ту пору воли випадково там поле орали.
Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні
Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити.
Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили
Працю й знаряддя своє, — розкидані в полі безлюднім,
Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.
Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади
Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.
Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно
/40/ Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.
От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно
Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались
Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.