Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;
Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало
Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,
Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,
Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі
Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.
/50/ В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру
Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля, —
Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,
Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.
Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,
До метімнейського{494} Лесбосу їх допровадила хвиля.
Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:
Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.
Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —
Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща
/60/ Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.
Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,
Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,
Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,
То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,
На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.
Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.
Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,
Миттю ж усіх едонійських{495} жінок, лиходійок безбожних,
/70/ Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.
Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,
Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.
Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,
Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,
Б’ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,
Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,
Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй
З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.
Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,
/80/ Бачить: де литки були в неї круглі, — кора наростає.
Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,
Чує, однак, що по дереву б’є; дерев'яні вже груди,
Деревом плечі стають. А благально простягнені руки
Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.
Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,
В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,
Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним
Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.
Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.
/90/ Та не з’являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,
В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,
Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних
Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом{496}.
Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,
Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,
Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.
Вже одинадцятий раз переборював Люцифер в небі
Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські
Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
/100/ Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї
Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».
Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».
Радий своїй же біді, берекінтський герой{497}, одійшовши,
Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться.
Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
/110/ Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
/120/ Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери, —
Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити, —
Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом, —
Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.
Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
/130/ Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі, —
«Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я,
Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»
Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
«Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів{498} могутніх.
По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
/140/ Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
Тім’я підстав — течією і тіло омий, і провину».
До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.