Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
/150/ В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.
Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,
Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
/160/ Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив, —
Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.
Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
/170/ Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів,
Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
/180/ Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
Голову й скроні пов’язував цар пурпуровим завоєм.
Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,
Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
/190/ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
Зрадив уже через рік: таємницю, закопану в землю,
Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.
Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
Понад протокою Гелли{499} — Нефели дочки й Атаманта, —
Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах{500}.
Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
/200/ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
Разом із богом, велителем вод{501}, що в правиці з тризубцем,
В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
«Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем
Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
/210/ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
Кара ще й ця замала: владареву дочку{502} було дано
Чудиську в жертву морському. До скелі прив’язану діву
Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
/220/ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині.
Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,
Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».
Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер, —
Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
Те, в чім одмовив собі, Еакідові{503}, внуку своєму,
Він повелів: утішатись обіймами діви морської.
Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
/230/ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду;
Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
/240/ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
І переміг би таки, якби ти не вдалась до мистецтва,
Що притаманне тобі, — появлятися в постатях різних.
Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
/250/ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу!
Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
Путами, поки триватиме сон, обв’яжи її міцно.
Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась, —
Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!»
Мовив карпафський віщун{504} — і в безодняві рідного моря
Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
Спадистим шляхом Титан уже йшов і нахиленим дишлом
Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
/260/ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в’язати —
До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!»
Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.