Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив{505} —
Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові
Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський{506}
/270/ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив
Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі
Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий
Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.
Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,
Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.
Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,
Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.
Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —
Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав{507} і про себе,
/280/ Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.
Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті
Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,
Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,
Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.
До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити
Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?
Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,
Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»
Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,
/290/ Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:
«Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим
Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір’ям покритий?
Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся
Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.
Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —
Той, що приводить Зорю{508}, покидаючи небо останнім.
Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,
Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:
Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!
/300/ Нині ж у Тісбі{509} виловлює він голубів заповзято.
Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,
Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.
Феб і народжений Маєю{510} разом якось повертались:
Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.
І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали.
Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;
Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,
Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,
Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі
/310/ Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.
Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,
Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,
Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.
Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих
З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити.
Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила, —
Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.
Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись
Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька
/320/ Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,
Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:
Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:
„Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!“
Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає
З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.
Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.
З кров’ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.
Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем
Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата,
/330/ Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:
Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали, —
Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже
Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.
Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,
Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,
Рине наосліп. І видно було, що не може людина
Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.
Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,
Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь
/340/ Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,
В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.
Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість
Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу.
Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,
Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».
Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —
Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає
Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор.
«Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею», —
/350/ Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй,
Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець{511}.
Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя
Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:
Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.
Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,
Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.
Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.
Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.
Храми край моря є там, не злотом, не мармуром славні:
/360/ Стовбури — замість колон, прадавнім затінені гаєм.
Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам
На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.
Є ще там неподалік верболозом поросле болото,
Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.
Тріском і шумом жахним сусідні місця сколихнувши,
Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,
Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава;
Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.
Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,
/370/ Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує.
Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору
Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.
Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,
Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться
Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.
Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?
Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,
Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»
Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:
/380/ Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку, —
Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда».
Владар етейський{512} тим часом велить, щоб мужі брали зброю —
Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра
Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,
Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки
І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї
Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,
Сам щоб, одначе, не йшов, два життя врятувавши в одному.
Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно
/390/ Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!
Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,
Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока —
Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.
Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя:
Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:
Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.
Руки благально тоді до відкритого моря простягши,
Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата
Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда
/400/ Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —
Й ласки її домоглась. Але звір, хоч йому й повеліли
Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров’ю впивався,
Поки, повислий на шиї телиці, що кров’ю спливала,
Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось
Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,
Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.
Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею
В тому краю. До магнетів{513} дійшов подорожній, і тільки
Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.