З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.
Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.
Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило
Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.
Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі
Проборознило судно. Навсібіч простелялося море
/480/ Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста
Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.
«Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич
Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв’язуйте швидше!»
Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.
Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.
Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,
Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.
Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,
Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,
/490/ Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять
Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.
Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,
Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати.
Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.
Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.
Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.
Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає
Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.
То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом
/500/ Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,
То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим.
Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:
То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,
Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,
То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких,
Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.
Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі, —
Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —
По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.
/510/ Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,
Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,
Так під напором нестямних вітрів на судно набігала
Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.
Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —
Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.
Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.
То наче весь дощовий небосхил опустився на море,
То наче море набрякле знялось до похмурого неба.
Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались
/520/ Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в етері —
Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.
Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче,
Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.
Через опуклі боки корабля у нутро його рине
Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,
Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,
Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,
З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває, —
Так, хоча дев’ять валів на високе судно налітало,
/530/ Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!
Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,
Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.
Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,
Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе
Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів
Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.
Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,
Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.
Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить
/540/ Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,
Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,
Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;
Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.
Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,
Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї, —
Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег
Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.
Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським
Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився
/550/ Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.
Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,
Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,
Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.
Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця
Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря, —
Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою
В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає
Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах
Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті
/560/ Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,
Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе
Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони
Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.
Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,
Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.
Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,
Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.
Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря
Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.
/570/ Був тоді й Люцифер темний, як ніч; його й на світанку
Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,
Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.
Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,
Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає,
Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,
Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!
Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,
Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —
Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —
/580/ Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,
Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги, —
З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.
Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину
Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці, —
«Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала, —
Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,
І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,
Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».
Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні
/590/ Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,
Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.
Неподалік од землі Кіммерійської{515}, ген на відлюдді,
В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.
Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним
Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою
Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;
Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора
Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші
Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.
/600/ Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка
Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.
Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,
Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,
Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.
Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;
Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту
Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.
Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі
Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.
/610/ Серед покою на ніжках ебенових темне високе
Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.
Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.
А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних
Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,
В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.
Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,
Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто,
Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу
Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,
/620/ Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —
Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —
Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:
«Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,
Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду
Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —
Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,
В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши
Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.
Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда
/630/ Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі
Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,
Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.