Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в’язовім.
То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
То виноградну лозу підминає закруглене днище.
Де на м’якім моріжку випасалися кізки грайливі,
/300/ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,
Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.
Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;
/310/ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б’ються.
Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —
Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.
Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда{31},
Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
Це — величавий Парнас{32}, що верхів’ям пронизує хмари.
Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою, —
Девкаліон{33} і дружина його на човні невеликім.
/320/ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
Як і Феміду{34} саму, що тоді віщувала майбутнє.
Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.
Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
З-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
/330/ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона{35}, —
Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
Виставив плечі, — й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря, —
Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.
Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —
/340/ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна, —
Голос той хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову
В'ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.
Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
/350/ В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
«Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
Ти, з ким і спільний наш рід{36}, і вітчизна мене пов’язали,
Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,
Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця —
Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.
Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою,
/360/ Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря —
Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».
Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса{37},
/370/ Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам’яному,
Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,
Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.
/380/ Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
Кості великої матері кидайте ген поза себе».
Мов остовпіли обоє вони. Обірвавши мовчанку,
Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
«Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь
Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
/390/ Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить
Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво, —
Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю, —
Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
Здогадом цим він лише зацікавив Титанову доньку,
Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
В них недовіра була. Та чи може пошкодити спроба?
Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
/400/ Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —
Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба.
Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.
Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.
/410/ Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
Так добротою богів незабаром усе те каміння,
Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом.
Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.