Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,
До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки,
Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? —
Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло…
Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.
Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.
Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,
/540/ Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом
Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,
То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,
То, спохопившись, на сина погляне й на ранах зупинить
Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.
Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,
Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.
Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне
Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,
Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,
/550/ Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши,
До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,
Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче
Решту речей золотих, прибережених для Полідора.
Не завагався Одріз{581}. Поживитися завжди охочий,
В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб’язно, —
«Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина.
Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —
Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно,
Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово
/560/ Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,
Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —
Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.
Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,
Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.
Вражені станом свого владаря, на шалену троянку
Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці
Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —
Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —
Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва
/570/ Свідчить тепер. Пам’ятаючи й далі про всі свої лиха,
Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.
Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.
Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж
І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:
Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.
Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,
Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:
В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —
Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,
/580/ Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,
Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий
Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.
І не могла того мати знести, як Мемнона поклали
На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,
Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —
Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:
«Хоч між богами всіма, що в етері живуть золотому,
Я найскромніша (не часто для мене будують святині),
Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити
/590/ Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.
Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку
В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі, —
Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,
Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:
Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно
Зброю могутню за дядька{582} свого — поліг, безталанний,
В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла.
Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,
Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!»
/600/ Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,
Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались
Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає
Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може, —
Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово
Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає
Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.
Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця
Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,
Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.
/610/ Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря
Голос один подали. На четвертім витку — розділились.
Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись
Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому
Б’ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами.
На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл
Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам’ятають.
Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:
Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять
Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.
/620/ Тож, коли інших смутив Дімантіди{583} розпачливий гавкіт,
Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні
Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.
Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої
Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —
Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський{584};
З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,
Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю
Мчить від Антандра{585}, минаючи Фракії берег злочинний,
Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.
/630/ А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,
З друзями в гавань, у край Аполлона{586}, щасливо добрався.
Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,
Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.
Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми
Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.
Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,
Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,
Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,
Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.