― Ви чули, що старий Берліфітцінґ, той завзятий мисливець, загинув? ― спитав у барона один із його васалів, коли паж пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до Метценґерштайнівських стаєнь.
― Ні! ― відказав барон, рвучко обернувшись до васала. ― Загинув, кажеш?
― Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.
По бароновому обличчю промайнула усмішка.
― Як він загинув?
― Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.
― О-це та-а-ак! ― протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.
― Оце так, ― підтвердив васал.
― Страхіття! ― незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.
Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценґерштайна настала помітна зміна. Його поводження не збігалося з тим, чого від нього чекали, й геть розходилося з надіями багатьох матусь, що мали дочок-відданиць; а його звички й манери ще рідше, ніж доти, узгоджувалися зі звичками та манерами довколишнього панства. Його ніколи не бачили за межами власних володінь, і в своїх широких товариських колах він не мав жодного товариша ― хіба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кінь, що на ньому барон відтоді весь час їздив, мав якесь таємниче право називатись його другом.
Однак численні запрошення від сусідів надходили ще довго: «Чи не вшанує барон своєю присутністю наше свято?», «Чи не приїде барон пополювати з нами на вепра?» Відповіді були гордовиті й лаконічні: «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде».
Владне магнатство не могло терпіти таких постійних образ. Запрошення стали холодніші, почали надходити рідше, а врешті зовсім припинились. Від удови нещасливого графа Берліфітцінґа навіть почули таке висловлене сподівання: «Може, баронові доведеться сидіти вдома, коли він цього не хотітиме, якщо вже йому не до смаку товариство рівних йому; або їздити верхи, коли він цього не хотітиме, якщо вже він віддає перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадкової ущипливості, він тільки показував, якими навдивовижу беззмістовними можуть бути наші слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.
Одначе люди милосердні приписували зміну в поведінці молодого магната цілком природній синівській тузі після втрати батька й матері, ― щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився він перші дні після цієї втрати. А втім, були й такі, що вбачали тут просто непомірну пиху. Ще інші (поміж якими слід згадати фамільного лікаря) рішуче говорили про хворобливу меланхолію, про спадкове нездоров'я; а серед більшості ходили більш двозначні туманні натяки.
Справді, неприродна баронова любов до недавно набутого коня ― любов, яку неначе тільки підсилювали все нові й нові вияви лютої, демонічної натури огиря, ― помалу в очах усіх розсудливих людей прибрала рис огидної, неприродної пристрасті. В опівденному світлі й у мертві нічні години, в хворобі й у здоров'ї, в затишші й у бурі молодий Метценґерштайн був наче прикутий до сідла велетня-коня, чия вгамована норовистість так добре відповідала власній юнаковій вдачі.
Крім того, були деякі обставини, що в сполученні з недавніми подіями надавали якогось надлюдського, грізного характеру цій манії вершника і властивостям коня. Та відстань, яку огир перелітав одним стрибком, старанно вимірювалась, і виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершує найсміливіші передбачення найбуйнішої уяви. Крім того, барон не придумав коневі ніякого назвиська, хоча доти всі його коні такі назвиська мали. І стайню для нього влаштували віддалеки від інших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився ніхто, крім самого господаря, ба навіть заходити до його стайні не смів більш ніхто. Відзначено також, що ті троє конюхів, котрі спіймали огиря, як він тікав з пожежі в маєтку Берліфітцінґів, хоча й зуміли спіймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден із них не міг із певністю сказати про себе, що він ― чи то під час тієї небезпечної ловитви, чи то згодом ― доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайної розумності в поведінці благородної, сміливої тварини й не слід вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такі обставини, які мимохіть змушували замислитися найнедовірливіших і найбайдужіших людей; і кажуть, що були хвилини, коли кінь змушував юрбу цікавих, які обступали його, перелякано сахатись ― так грізно й значуще тупав він копитами. Навіть сам молодий Метценґерштайн не раз бліднув і нітився від його швидкого, запитливого, майже людського погляду.