— Ти справді віриш у те, що кажеш, сину мій? Ти ще молодий, дуже молодий. Коли станеш старшим, то відмовишся від помсти.
Мине тридцять чотири роки, і я справді поділятиму його думки.
— Що я можу зробити для тебе? — питає священик.
— Одне правопорушення, панотче.
— Яке саме?
— Зайдіть до тридцять сьомої камери й скажіть Дега, хай попросить через свого адвоката, аби його відіслали до канської каторжної в’язниці. Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в’язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в’язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче.
— А як я це поясню?
— Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді.
— А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу?
Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить.
— Щоб якнайшвидше втекти, панотче.
— Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді.
Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня.
Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині.
Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері?
Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі.
— Роздягніться!
Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк.
— Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед!
І кожен опиняється перед згортком.
— Одягайтеся!
Замість м’якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев’яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в’язнів: який жах! Жодної особистої риси — за дві хвилини ми стали каторжанами.
— Право-руч! У колону по одному шикуйсь! Кроком руш!
У супроводі двадцяти охоронців ми виходимо на подвір’я, де нас одного по одному садовлять у вузький кузов поліційного фургона. І ми вирушаємо в дорогу до Больє — державної каторжної в’язниці в Кані.
Канська в’язниця
Коли ми приїхали до канської в’язниці, нас завели до кабінету її директора. Він велично сидить за столом стилю ампір, що стоїть на помості заввишки з метр.
— Струнко! З вами розмовлятиме директор.
— Засуджені, вас привезли на пересильну базу, де ви чекатимете від’їзду на каторгу. Це — своєрідний гамівний дім. Тут ви повинні постійно дотримуватися тиші, і не чекайте ні відвідувачів, ні листів. У нас перед вами лише двоє дверей: одні виведуть вас нз каторгу, якщо ви шануватиметесь, другі — на кладовище. За найменшу провину ми садовимо на два місяці в карцер на хліб і воду. Ніхто ще не витримав у нашому карцері двох термінів. Затямте це собі!
Потім він звернувся до П’єро Бовдура, якого іспанські власті видали французьким:
— Хто ви за професією?
— Тореадор, пане директоре.
Розлючений такою відповіддю, директор крикнув:
— Виведіть його геть звідси!
На тореадора одразу ж накинулося кілька наглядачів, відлупцювали його і швидко витягли з кабінету. До нас із коридора долинув крик: «Сучі сини, ви накидаєтесь уп’ятьох на одного й лупцюєте кийками! Негідники!» Потім немов захарчала смертельно поранена тварина, і все стихло. Тільки чути було шурхіт — ніби когось тягли волоком по цементованій долівці.
Дега, що стоїть біля мене, пальцем торкається моїх штанів. Я здогадуюсь, що він хоче мені цим сказати: «Поводься добре, якщо хочеш дістатися живим до каторги». Через десять хвилин кожен із нас (крім П’єро Бовдура, якого відволокли в підземелля до карцеру) опиняється в окремій камері дисциплінарного відділення каторжної в’язниці.
Нам із Дега пощастило: наші камери виявилися поруч. Але спершу нас показали одноокому рудому страховиську заввишки десь метр дев’яносто, з новісіньким нагаєм у руці. Це — тюремний наглядач із числа в’язнів, який за наказом охоронців виконує роль ката. Коли охоронці лупцюють в’язнів кийками чи шмагають нагаями разом із ним, то не так утомлюються, а якщо закатують котрогось на смерть, то всю вину звертають на нього й не несуть відповідальності перед адміністрацією в’язниці.