— Дай шматок хліба, — каже він.
Тільки цього й не вистачало!
— Ні, хліб купи собі сам. Ось тобі п’ять песо. Цього хліба для нас шістьох буде замало.
Ох, як мені пощастило обвести його круг пальця! Як я здогадався запропонувати йому сосиски! Мій візок швидко котиться геть від цього дебелого поліцейського.
— Завтра влаштуємо фейерверк! Усе потрібне вже є. Пабло, просвердлиш дірки під самим виступом сторожової вежі. «Фараон» не побачить тебе згори.
— Але почує…
— Все передбачено. О десятій ранку на цьому боці подвір’я затінок. Треба зробити так, щоб хтось із бляхарів за кілька метрів від нас заходився крити мур бляхою. А ще краще, коли бляхарів буде двоє. Знайди їх.
Пабло знаходить.
— Двоє моїх друзів безперестану гатитимуть по блясі. Вартовий не почує свердла. Однак ти на своєму візку повинен триматися трохи віддалік від сторожової вежі й сперечатися з французами. Це відверне від мене увагу вартового на іншому розі муру.
За годину отвір у мурі готовий. За стукотом молотків по блясі, а також завдяки мастилу, що змащує свердло, вартовий нічого не почув. В отвір завглибшки двадцять сантиметрів закладено динаміт, прикріпляємо детонатор і замащуємо отвір глиною. Потім відходимо від муру. Вартовий разом зі сторожовою будкою впаде на землю, а я верхи на Пабло виберусь у дірку й дістануся до таксі. Решта наших діятимуть на власний розсуд. Клузйо з Матюретом, якщо вони вискочать у дірку навіть після нас, добіжать до таксі, звісно, раніше за мене.
Перед самим вибухом Пабло попереджає кількох колумбійців:
— Якщо хочете втекти, то приготуйтеся — хвилин за п’ять у мурі буде дірка.
Це він добре придумав, адже поліцейські єтрілятимуть по задніх.
Підпалюємо шнур. Від могутнього вибуху здригається вся в’язниця. Сторожова будка разом з поліцейським падає на землю. В мурі утворюються великі тріщини, крізь них видно вулицю, але всі вони надто вузькі й крізь жодну з них не пролізеш. Аж тепер я усвідомлюю: все, це кінець! Мені судилося повернутися до Гвіани.
Неможливо описати метушню, яку викликав вибух. На подвір’я збіглося душ п’ятдесят поліцейських.
— Гаразд, французе, — каже дон Грегоріо. — Гадаю, це твоя остання спроба.
Начальник гарнізону скаженіє від люті. Він не може наказати бити поранену людину, яка лежить на візку, і я, щоб уберегти своїх товаришів від прикрощів, заявляю, ніби все це — справа моїх рук. Тепер шестеро тюремників постійно вартуватимуть перед тріщинами, шестеро— у дворі й шестеро — за муром на вулиці, аж поки муляри закладуть тріщини. На щастя, вартовий, що впав з муру не покалічився.
Повернення на каторгу
Через три дні, тридцятого жовтня, об одинадцятій ранку нас перебирають до своїх рук дванадцять одягнених у біле наглядачів з французької каторги. Перед посадкою на корабель відбувається невеличка офіційна церемонія: наглядачі повинні впізнати кожного з нас і назвати наші імена. Вони привезли з собою наші антропометричні картки, фотографії, відбитки пальців і таке інше. Коли нас, зрештою, розпізнано, французький консул підписує якийсь папір окружному судді, якому доручено офіційно передати нас представникам французьких властей. Усіх присутніх дивує та люб’язність, з якою наглядачі в білому ставляться до нас. Вони не виявляють ні найменшої ворожості, не промовляють жодного грубого слова. Начальник ескорту майор Бураль турбується про моє здоров’я, оглядає мої ноги й каже, що мене вилікують ще на кораблі, — в команді, мовляв, є непоганий фельдшер.
Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв’язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв’язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив’язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені:
— Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше.
Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам’яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив.