Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки.
Одначе за кілька годин чолов’яга з дерев’яною ногою повернувся, але без свого супутника.
— А де юнак?
— Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти.
— Ну й негідник ти!
— А то він сам забажав, аби я повертався без нього.
Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака.
— До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв.
— Так, я знайшов поранену мавпу.
— Тобі пощастило, — сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок. — Розв’яжи свій мішок. Що в ньому?
Той розв’язав мішок, з якого з’явився шмат людського тіла.
— Що це?
— Шмат мавпи.
— Падлюко, ти вбив юнака, щоб його з’їсти!
— Ні, Деде, клянусь тобі! Він помер з утоми, і я з’їв його шматочок. Даруй мені…
Він не встиг докінчити фразу, бо йому в живіт устромився ніж. Брати, обшукавши його, знайшли в шкіряній торбинці сірники та тертушку.
Розгнівавшись, що чоловік з дерев’яною ногою не поділився сірниками перед тим, як ми розлучалися, і бувши страшенно голодними, вони розвели багаття й стали смажити чоловічину.
Гезепі надійшов, коли брати бенкетували. Гезепі відмовився від чоловічини. На березі моря він попоїв крабів та сирої риби. І він тільки спостерігав, як брати Гравілі смажили на жару другий шмат чоловічини, навіть скориставшись з дерев’яної ноги, аби ще дужче розпалити вогонь. Отже, Гезепі бачив того дня й наступного, як Гравілі їли чоловічину.
А я, веде далі Маріус, і далі сидів біля моря, коли по мене прийшов Гезепі. Ми наповнили капелюха дрібною рибою та крабами й пішли смажити на вогні біля братів Гравілів. Я не побачив трупа, вони, звісно, затягли його кудись віддалік. Але я бачив шматки м’яса біля багаття й у попелі.
Через три дні нас підібрав катер берегової охорони й передав тюремникам з Сен-Лоран-дю-Мароні.
Гезепі не зміг утримати язик за зубами. Всі знають про цю справу, навіть наглядачі. Я розповів тобі все це тільки тому, що про це всі тут уже знають: ось чому вночі можна почути ті страшні фрази.
Офіційно нас звинувачують у втечі, до того ж додають людоїдство. Найгірше те, що я повинен, захищаючись, звинувачувати інших, а я цього не хочу робити. Всі ми, в тім числі й Гезепі, заперечуємо це на допиті. Ось у якому становищі я опинився, Метелику.
— Співчуваю тобі, друже, бо, справді, ти можеш захистити себе, тільки звинувативши інших.
Через місяць Гезепі отримав серед ночі удар ножем у самісіньке серце. Навіть не варто було запитувати себе, хто це зробив.
Цієї ночі я ліг в іншому місці біля бруса, до якого нас приковували. Я зайняв місце чоловіка, який вибув, і, попросивши всіх посунутися на одне місце, взяв до себе Клузйо.
Звідси, де я лежу, навіть з прикутою кільцем до бруса ногою я можу, сівши, спостерігати, що відбувається на подвір’ї.
Охорона тут так ущільнена, що обходи вартових не мають ніякого ритму. Вони з’являються в будь-яку мить і проходять то в один, то в другий бік.
У мене ноги болять тільки під час дощу. Отже, я можу знову здійснити якусь акцію, але як саме? В цій залі нема вікон, а самі тільки величезні грати на всю ширину стіни й від підлоги до стелі. Сюди легко вривається північно-східний вітер. Спостерігаючи цілий тиждень за охороною, я не помітив жодного слабкого місця в її службі. Вперше я майже згодився з тим, що їм удасться замкнути мене у дисциплінарній в’язниці на острові Сен-Жозеф. Мені сказали, що ця в’язниця жахлива. Її називають «Людожеркою». Ще одне: за вісімдесят років її існування жодна людина не втекла з неї.
Природно, ця напівзгода з тим, що я зазнав поразки, примушує мене зазирнути в майбутнє. Мені двадцять вісім років, а слідчий капітан вимагає для мене п’ять років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі. Мабуть, важко буде вибратися звідти завчасно. Тож я матиму тридцять три роки, коли вийду з дисциплінарної в’язниці.