— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?
— Два роки.
— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.
— Дякую, Шапар. А де Дега?
— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.
З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:
— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!
Ми обіймаємось, і він каже:
— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.
— Що ти робиш?
— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.
— Усе гаразд?
— Ще б пак!
З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:
— Ідіть до табору.
Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.
В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.
— Де бухгалтер? — питає комендант.
— Ось іде, начальнику.
Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.
— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.
Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.
— Оце і є Метелик?
— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.
— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.
У в’язниці
Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:
— Ні, він попливе з останньою ходкою.
Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:
— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.
Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.
— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.
— Метелику, в дорогу!
Настала й моя черга.
— До побачення! Дякую всім за теплі слова!
І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже: