Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?»
Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.
У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.
Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.
І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу.