Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.
Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя…
Раз, два, три, чотири, п’ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади. Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем’ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою.
Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в’язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк» паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем’ям. Розв’язую на Зораїмі стегенну пов’язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки.
Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.
Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?
— Пане наглядачу, як тут умиваються?
— На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?
— Ні.
— У ній лежить рушник.
Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.