Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.
Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.
Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.
Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.
— Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте.
Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить:
— Дайте руки.
Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві:
— Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд.
У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно.
— Як хочеш, — цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився.
Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації «обстежує» в’язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: «Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!» Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на «шляху занепаду» кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність — це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу…
Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення.
Ще десять днів — і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в’язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в’язниці живий і душевно здоровий.
Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:
— Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?
— Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.