Я вмить схопив каструлю за вушка, і хоч у руки пекло, не випустив каструлі, а розмахнувся й виплеснув окріп в обличчя наглядачеві, який боровся з Жюло й не бачив мене. З горла мерзотника вихопився несамовитий зойк. Мабуть, його добряче ошпарило. Трібуйяр упав. На ньому були аж три плетені вовняні тільники, і він почав з великими труднощами здирати їх з себе. Коли стяг третій, то разом з ним здер собі й шкіру. Окріп випік єдине його зряче око, і тепер він зовсім осліп. Нарешті Трібуйяр, знівечений і закривавлений, підвівся. Жюло скористався нагодою й щосили вдарив його ногою в пах. Високий Трі— буйяр упав ниць і почав блювати та бризкати слиною. Він дістав своє. Ми за себе постояли.
Двоє наглядачів, що спостерігали цю бійку, не наважилися накинутись на нас. Вони вдарили на сполох і викликали підкріплення. З усіх боків збіглася охорона, і на нас посипався град ударів кийками. Мені пощастило: мене швидко оглушили, і я вже не відчував побоїв.
Потім мене, зовсім голого, кинули до залитого водою карцеру, двома поверхами нижче. Помалу я опритомнів. Обмацав себе рукою. Все тіло боліло. На голові з дванад— цять-п’ятнадцять гуль. Котра година? Невідомо. Освітлення тут нема. Десь далеко лунає стукіт у стіну.
Стук-стук-стук. Це наш «телеграф». Я також маю двічі постукати в стіну, якщо хочу дістати якесь повідомлення. Постукати, але чим? У темряві я не знаходжу нічого такого, чим можна скористатися. А кулаками не стукнеш, їхніх ударів ніхто не почує. Я ступаю в той бік, де, як мені здається, мають бути двері, — там не так темно. І наштовхуюсь на залізне пруття, якого досі не бачив. Помацавши руками, пересвідчуюсь, що від дверей карцеру — десь на метровій відстані — мене відділяють грати, ті самі, на які я нашФовхнувся. Отже, якщо хтось увійде до небезпечного в’язня, той не зачепить його, бо замкнений у клітці. Наглядач може розмовляти з в’язнем, кидати йому їжу, обливати його водою і ображати, нічого не боячись. Але, з іншого боку, він не може в’язня й ударити, бо, щоб дістатись до нього, треба відімкнути грати.
Стукіт час від часу повторюється. Хтось мене викликає? Чи той чоловік вартий того, щоб йому відповідати? Адже ризикувати не слід — мене можуть схопити на гарячому. Ходячи сюди-туди, я щомиті можу набити собі лоба. Зрештою наступаю на щось тверде й кругле. Піднімаю предмет, це — дерев’яна ложка. Поспішаю відповісти на стукіт. Припавши вухом до стіни, слухаю. Стук-стук— стук-стук, пауза, стук-стук. Я відповідаю: стук-стук. Для того, хто мене викликає, ці два удари означають: «Стукай далі, я слухаю». Стукіт поновлюється. Хтось швидко відстукує літери абетки: «а», «б», «в», «г», «д»… Зупиняється на літері «м». Я різко стукаю один раз у стіну. Таким чином він здогадується, що я записав літеру «м». Потім іде «е», «т», «е» й інші. Він вистукує м<ені: «Метелику, як ти там? Тебе дуже побили? Мені зламали руку». Це Жюло.
Ми перестукуємося понад дві години, не турбуючись про те, що нас заскочать. Ми просто захопилися своїм «телеграфом». Я передаю йому, що мені нічого не зламали, що на моїй голові повно гуль, але ран на тілі немає.
Він бачив, як мене тягли за ногу по сходах униз, і розповідає, як щоразу билася моя голова, падаючи із східця на східець. Жюло не втратив свідомості. На його думку, «Трібуйяр дістав серйозні опіки.
Три швидкі удари, які повторюються ще раз, попереджають мене, що наближається небезпека. Я перестаю стукати. І справді, за якийсь час відчиняються двері. Лунає крик: