Восьма година. Я вже з'їв увесь свій хліб. Мені дадуть поїсти в таборі. Відчиняються двері. Входять заступник коменданта й двоє наглядачів.
— Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами.
Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні.
Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало.
— Ну як, усе гаразд? — питаю я.
Вони не відповідають. Я питаю ще раз:
— Усе гаразд?
— Гаразд, — шепоче Матюрет.
Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається.
— Прощавай, Метелику, — каже він.
— Ні, тільки не це!
— Мені кінець!
За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав.
Та ось приходить комендант.
— Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана».
— Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення?
— Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх?
— Їй-богу, ні.
— Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?.
— Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього!
— О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли?
— Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі.
— Отже, ви вечеряли щодня?
— Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу?
— Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд?
— Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив.
На цих словах ми виходимо з кабінету.
Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося.
— Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти.
І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.
Життя на основі Руайяль
Як тільки ми приходимо на подвір’я табору, нас оточують каторжани. Тут я знову зустрічаюся з П’єро Бовдуром, Жаном Сартру, Колондіні та іншими знайомими. Наглядач каже, що ми повинні йти до медпункту. І в супроводі двадцяти чоловік ми рушаємо через подвір’я. За кілька хвилин у медпункті переді мною й Матюретом з’являються сигарети, тютюн, кава з гарячим молоком, справжній шоколад. Кожен хоче щось нам дати. Фельдшер робить Клузйо укол камфори та адреналіну для підтримки серця.
— Фельдшере, віддай цьому чоловікові мої вітаміни, вони йому потрібні більше, ніж мені, — озивається худющий негр.
Такий вияв доброти нас дуже зворушує.
— Гроші потрібні? — питає П’єро з Бордо. — Поки тебе не відвезли на Руайяль, я встигну зібрати пожертвування.
— Ні, дякую, гроші я маю. Ти добре знаєш, що нас повезуть на Руайяль?
— Так, нам сказав бухгалтер. Усіх трьох. Я навіть гадаю, що вас покладуть до лікарні.